Він «пішов у світ і залишився»... Три обличчя свободи, тінь крилатого коня і голос совісті

Усі три картини Яцека Мальчевського у Національній галереї Вроцлава дихають фарбами життєвої енергії, дитячим сміхом і благородною величчю.

Символічний триптих «Право — Батьківщина — Мистецтво» (1903).

Але ця ідилія триває лише доти, доки не дізнаєшся назву «Право». Чому митець дав картині з трьох частин (триптиху) таку прямолінійну та неромантичну назву? Що він хоче нам розповісти?

Яцек Мальчевський (1854, Радом - 1929, Краків) - яскравий представник мистецтва "молодої польської школи", основоположник символізму в польському живописі. Навчався у Краківській школі мистецтв під керівництвом знаменитого польського живописця Яна Матейка, а також удосконалював майстерність у Парижі.

Яцек Мальчевський, Автопортрет із квіткою будяка | 1911.

Але звертаємо увагу на дату. Великий польський символіст створив свій монументальний триптих «Право» («Право — Батьківщина  — Мистецтво») у 1905–1906 роках — у розпал кривавого революційного виру в Царстві Польському, коли надії на свободу вкотре розбивалися про імперський черевик.

Усе починається з лівої частини полотна, де художник розгортає одвічну драму мистецтва та фатального призначення.

У центрі композиції Мальчевський зобразив себе, затиснутого між двома абсолютно протилежними світами.

Праворуч вирує земне, дике, первісне начало: фавн із вінком із виноградного листя уособлює саму життєву силу, інстинкти і радість буття.

Натомість ліворуч стоїть жінка-муза, яка грає на скрипці. Але в системі символів Мальчевського це зовсім не легковажна муза натхнення.

Її обличчя написане в блідих, землистих тонах, нагадуючи холодну кам'яну маску або призрака, що ховається в глибокій тіні, а замість живих квітів голову увінчує темний вінок із сухенького плюща — античний символ подземного царства й погребальних ритуалів.

Виявляється, скрипка в її руках — це традиційна мелодія Danse Macabre («Пляски смерті»): вона нагадує для митця фінал його земного шляху, що водночас стає вищою точкою його творчості.

Під м'якою поверхнею живопису Мальчевського ховається справжній вибух метафор і болюче запитання, яке автор кидає у вічність: чи має поневолена нація право на свободу, і якою є найвища плата за цей вибір?

Центральна частина триптиха, яка має самостійну назву «Родина» (Ojczyzna), б'є просто в серце.

 У вигляді величної жінки з суворим і благородним обличчям, одягненої в королівський кармазиновий плащ поверх простої білої сорочки, Мальчевський увічнив свою дружину Марію.

Під його пензлем вона перетворилася на саму Матір-Отчизну, що оберігає майбутнє нації.

До неї туляться діти: ліворуч — син Рафаель (у якому художник зашифрував і власні дитячі спогади про виховання в дусі любові до поневоленої Батьківщини), справа — донька Юлія.

А на далекому горизонті зливаються обриси Варшави, Кракова та Львова – з характерними будівлями різних міст, об'єднаними в єдиний вид: зліва Варшава – костел Святого Хреста, ратуша; справа Краків – Вавельський замок, ймовірно, костел Святої Варвари, костел Святої Марії; Львів – костел Святої Марії Магдалини або, можливо, кармелітський костел, собор Святого Юра, ратуша.

Права ж частина полотна занурює нас у мовчазну скорботу. Мальчевський свідомо зрікається будь-якого пишноту, розчиняючись у натовпі звичайних людей: він стоїть на колінах у складі безмовного народного хору, розділяючи спільну долю.

Разом із ним моляться його сестра Броніслава та трагічний персонаж — сліпий старий Дервід, цар венетів із драми Юліуша Словацького «Лілля Венеда», у якого жорстокі загарбники відібрали золоту арфу й викололи очі, позбавивши народ голосу.

Юліуш Словацький (4 вересня 1809 р., Кременець, Тернопільська область, Україна — 3 квітня 1849, Париж, Франція) — видатний польський поет і драматург епохи Романтизму.

У трагедії «Лілля Венеда» (Lilla Weneda, 1840) король Дервід є одним із найбільш трагічних та символічних персонажів.

Після поразки племені венедів у битві з лехітами, король Дервід разом із синами потрапляє в полон. Жорстока королева лехітів Ґвінона намагається змусити його зіграти на магічній арфі. Коли старий відмовляється, вона в люті наказує виколоти йому очі.

Образ осліпленого короля Дервіда у Словацького втілює трагедію поневоленої батьківщини, яка втратила свій внутрішній голос (арфу), але зберігає незламність духу перед обличчям загарбників.

Портрет видатного польського поета-романтика та драматурга Юліуша Словацького (1809–1849), виконаний англійським гравером Джеймсом Хопвудом Молодшим.

Лілла Венеда грає на арфі у зміїній вежі, ілюстрація до третього акту драми Юліуша Словацького. Автор: Міхал Ельвіро Андріоллі (1836–1893).

 

Ліричний відступ: зрозуміло, що в радянській школі творчість Юліуша Словацького не вивчалася (навіть Адам Міцкевич згадувався лише через його спілкування з Пушкіним). Сьогодні в українській академічній спільноті звучать заклики ширше включити творчість Словацького до загальної шкільної програми із зарубіжної літератури з огляду на те, що він називав Україну «своєю другою Вітчизною».

 

Саме так: ці знання дозволяють краще розуміти наш загальноєвропейський культурний контекст: у літературі, живописі, театрі.

 

…Але повернемось до сюжету триптиха Мальчевського. Прямо за спинами людей виринає виснажена, бліда голова коня, схожа на череп. Це і Пегас, запряжений у важкий плуг — символ закрепощеного генія нації, чиї крила опущені в пил, — і вірний привид минулих війн, що нагадує про неминучу жертву заради свободи.

Яцек Мальчевський вибудовує геніальну і завершену смислову послідовність істот:

• Зліва: напівлюдина-напівтварина (Фавн) — витальна дика свобода та природні інстинкти.

• У центрі: чиста людина (Мати і діти) — любов, захист і продовження життя нації.

• Справа: укрощена, страждаюча тварина (Пегас) — скований, змучений дух народу, що стоїть на колінах перед обличчям історичних випробувань.

Назва «Право» - це гірке питання художника: чи має нація право на свободу, і який вищий закон людського буття, коли довкола панує історична несправедливість?

Цей шедевр «Право — Батьківщина — Мистецтво» Мальчевського дивом уцілів під час Другої світової війни.

На відміну від Львова, звідки у Вроцлав після війни масово перевозили цілі музейні фонди, такі як Рацлавицька панорама або бібліотека Оссолінеуму (книжкові й періодичні видання, рукописи, стародруки, медалі і т. ін.), триптих пройшов шлях: Краків (приватна колекція) — Варшава (держсховище міністерства) - Вроцлав.

Але зв'язок видатного польського художника-символіста Яцека Мальчевського (1854–1929) зі Львовом є надзвичайно глибоким і охоплює як його прижиттєву діяльність, так і унікальну спадщину, що зберігається в місті.

Львів володіє однією з найбільших і найцінніших колекцій живопису та графіки Яцека Мальчевського за межами Польщі. Вона належить до Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького.

Збірка налічує 68 картин і етюдів, а також 18 малюнків та акварелей, які охоплюють абсолютно всі періоди творчості майстра — від раннього реалізму до зрілого символізму.

Через повномасштабне російське вторгнення в Україну львівська колекція Мальчевського стала символом міжнародної культурної солідарності.

Наприкінці 2022 року, задля порятунку від обстрілів, найціннішу частину колекції (понад 30 картин) було тимчасово евакуаційним шляхом вивезено до Польщі.

Роботи прийняв Національний музей у Познані, де вони експонувалися на масштабній виставці під промовистою назвою «Іду у світ і залишаюся. Картини Яцека Мальчевського з Львівської національної галереї мистецтв».

Організатори виставки не випадково обрали цитату Рільке для опису долі евакуйованих картин Яцека Мальчевського.

«Іду у світ» — полотна були змушені залишити свій дім (Львів) через загрозу знищення російськими ракетами й вирушити в чужу країну.

«І залишаюся» — попри зміну простору, відірваність від рідних стін та трагічний контекст, мистецтво не втрачає своєї сили, ідентичності та триває у вічності, продовжуючи промовляти до глядача.

 Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.